Люди вимінювали дорогоцінності на зерно

Протягом 1931–1936 років у СРСР діяла організація Торгсин. Спочатку вона займалась торговлею з іноземцями. Згодом у Торгсині почали вимінювати товари на дорогоцінності у звичайних людей. У часи Голодомору в Україні 1932–1933 років люди були змушені здавати до Торгсинів дорогоцінності, щоб отримати продукти.

У спогадах старожилів та працях істориків можна прочитати, що під час Голодомору люди несли цінні речі до "Торгсинів". Там обмінювали їх на харчі. Коли і з якою метою виникли ці заклади?

Назва "Торгсин" походить від "Всесоюзное объединение по торговле с иностранцами", — розповів Газеті історик Микола Горох. Його історія починається у липні 1930-го у Москві. Радянському союзу критично не вистачало іноземної валюти та дорогоцінних металів для купівлі за кордоном сучасних технологій. Золотий запас Російської імперії та церковні коштовності швидко вичерпали себе. До того ж, у світі починається Велика депресія — економічна криза. На основні експортні товари — ліс, нафта і зерно починають падати ціни. Вирішують брати ресурси із середини країни. Державне політичне управління береться вишукувати коштовності у населення. Але просто вилучити їх виходить не завжди. Конфісковують лише цінності, які мають мистецьке значення.

Водночас, до СРСР приїжджають іноземці — туристи, наймані працівники та інженери. Треба було зробити так, щоб їхня валюта не пішла по руках у "чорний ринок". Тому для них створюють спеціальні магазини, які мають валюту акумулювати. Але поступово стало зрозуміло, що такі заклади лише у столиці і по найбільших містах не справляються з цим завданням.

У січні 1931-го Торгсин отримує союзний статус, виходить за межі Москви та портів. Поширюється на більшість міст Радянського Союзу. Для них виділяють гарні будівлі та набирають оцінщиків. Та іноземців було не так багато. Через пів року радянським громадянам дозволяють йти до цих спецкрамниць. Але купувати товари вони можуть лише за золоті монети та іноземну валюту, яку могли отримати від родичів з-за кордону. Потім почали скуповувати побутове золото, прикраси, обручки, натільні хрестики.

Через рік починають приймати срібло, потім коштовне каміння і платину. Перед тим люди приносили їх та просилися здати. Пік роботи Торгсину припадає на 1932-1933 роки. Діяла система жорстко по вертикалі. У Москві був центр всесоюзного об'єднання Торгсин, у Києві — Всеукраїнська контора. Їй підпорядковувались обласні контори, під ними були відділення, які контролювали крамниці. Масове відкриття місцевих крамниць відбулось 1932-го. Їхня популярність падає разом із відступом голоду. На той момент люди вже здали основну масу цінностей. У кого щось лишилось, то вони вже вагалися, чи нести до Торгсину, чи може обійдеться.

Що собою являли крамниці? Хто в них працював?

Багато почувши про Торгсин, згадують про роман Михайла Булгакова "Майстер та Маргарита" і магазин на Смоленській площі. Він займав 6 поверхів. Там продавали одяг, взуття, тканини, продукти та інші товари. Їх купували в обмін на дорогоцінності. Іноземці приходили за ікрою, сувенірами та дорогим спиртним. В регіонах крамниці були не такі великі. Їх будували скромнішими. Дуже часто це були переобладнані приміщення.

В них працювали місцеві. В першу чергу дивилися, щоб це були справжні прихильники влади, перевагу мали члени комуністичної партії. Лише кожен п'ятий мав вищу чи середню освіту. Багато було колишніх директорів крамниць, продавців, приймальників цінностей, ювелірів, зубних техніків та годинникарів.

Серед таких водилися досвідчені шахраї, які могли зменшити пробу — людині платили мало, звітували про реальну ціну, а різницю залишали собі. Фальшували вагу – записували про отримані 32 грами дорогоцінного металу, а потім між 3 і 2 ставили кому.

Люди писали скарги, коли відчували, що їх обманюють. Хоча оцінка проходила на очах у клієнта, але працівники дозволяли собі відламати собі частину якогось золотого виробу. Довести це було неможливо.

Продукти в крамницях часто псувались. Їх списували. Бувал, керівники крамниць домовлялися з виробниками і здавали товари на вторинну переробку. Наприклад, пряники.

Був вибір продуктів чи це залежало від речей, які здавали?

Оцінювач визначав вагу виробу та казав, скільки за нього може заплатити. Виписував квитанцію, по якій видавали "торгсинівські гроші" – товарні ордери. Згодом їх замінили на талони різних номіналів. Із цими парпірцями йшли до прилавків. Там обирали потрібне.

Спочатку це були переважно промислові товари. Але у 1932-1933 роках такі речі нікого не цікавили. Найбільш затребуваною стала категорія "хлібофураж" — зерно і борошно. На Чернігівщині у 1933 році 94 відсотки продажів у Торгсині складали товари продуктової групи. Із них більше половини — хлібофураж. Його швидко розбирали.

Щоб інші товари не лежали, їх продавали "у нагрузку". Якщо ти хочеш купити зерно, то маєш ще придбати бюст якогось політичного діяча чи горн. Офіційно це не було дозволено, але на місцях заборону ігнорували.

Якщо не було потрібного, то чекали, коли привезуть. Бувало, що людина не доживала до прибуття машини з товарами. Помирали біля крамниць.

Найдорожчим товаром був трактор. Він коштував 11 тис. торгсинівських карбованців. Це 2 кг золота.

Лише у 1935-му стали більше купувати промтовари. Але в наступному році Торгсин закрили через непопулярність.

Чи відомі випадки, коли люди крали у церквах чи у багатіїв заради того щоб здати у Торгсин? Чи перевіряли речі на предмет власника? Чи були якісь обмеження?

Церковні цінності офіційно не дозволяли здавати у Торгсин. Вони вважались власністю держави. Історичні цінності приймали і продавали іноземцям. Були інструкції, за якими визначали мистецькі речі. Те, що коштувало більше ніж метал, відбирали та реалізували через антикварні магазини.

У маленьких містах інструкції часто ігнорували. Там завжди стояли великі черги. Оцінювачі, щоб отримати зарплату, мали щодня прийняти 100-130 людей. Тому на історичну вартість речей не звертали увагу.

Якщо відбулося пограбування музею, то перелік цінностей передавали у Торгсин. Якщо хто приходив із перерахованим, його вважали злодієм. У Ніжині студенти викрали з музею монети і потім намагалися продати в Торгсин. В крамниці з'ясували, що вони не срібні.

Бувало до Торгсинів заходили із фальшивою валютою. Брали купюру 1 доллар і примальовували нулі. Одні умільці додали нулі, але не переписали номінал. Існували каталоги із зображеннями грошей інших країн. Їх вирізали та здавали в Торгсин. Продавці могли знати долари, але інших валютах розбиралися слабко. Могли й взяти.

Під час Голодомору розкопували давніші могили, щоб зняти персні, хрестики та вирвати золоті зуби. Певний час їх навіть перестали приймати в Торгсині.

Чи грабували відділення?

Так, досить часто. Більшість крамниць на Чернігівщині були мінімум раз пограбовані. Це робили вночі. В Одесі відбувалися напади зі зброєю. Виносили продукти. У сторожів була дуже низька зарплата — близько 50 рублів. Їм хотіли видати зброю, але вони відмовлялися. Боялись, що будуть нападати заради неї.

До деяких крамниць залазили через стелю, вікна або підлогу. Робили підкопи під складами та витягали продукти. Часто нападали на пересувні крамниці Торгсину. Тому працівники дуже не хотіли з ними виїжджати.

Грошові знаки Торгсину котирувались і на чорному ринку. За 1 торгсинівський карбованець можна було отримати від 30 до 50 рублів СРСР у різні часи. Спекулянти працювали під крамницями. Зупиняли селян та викуповували цінності. Підсовували фальшивки чи крадені гроші.

Торгсини діяли часто несправедливо, але давали можливість врятувати життя. Як до них ставились люди?

Із недовірою. вважали, що це контора Державного політичного управління. Вони не тільки відбирали цінності у людей, а й вели розвідувальну роботу. У персоналу випитували, хто найбільше здає коштовностей. Якщо хтось часто хтось приходив з валютою, то до нього могли навідатись із допитом. Казали, що якщо в тебе є кошти для Торгсину, то мають бути і для нас. Могли арештувати і тримати в камері, допитували, годували солоною рибою і не давали пити. Ламали людину. Про це знали і сприймали Торгсини, як місця для виявлення осіб з коштовностями. За кордоном активно рекламувався Торгсин. Закликали пересилати гроші рідним. Особливо працювали з єврейською та українською громадами. В газеті "Діло" у Львові, який входив до складу Польщі, була стаття про Торгсин. Автор дивувався появі реклами цієї системи. Це підтверджувало, що в СРСР існують проблеми.

Гроші пересилали, але теж дуже обачно. Ніхто не вірив у щирість намірів радянської влади. Робили перекази у німецькі колонії на півдні України. Але коли до влади прийшов Адольф Гітлер, то людей почали змушувати відмовлятися від допомоги. Робили це так, щоб кошти переходили державі.

Тих, хто регулярно отримував гроші підозрювали у шпигунстві. У Чернігові був граф Соловйов, якому родичі передали з Німеччини 5 марок. За підозрою у шпигунстві він відсидів кілька місяців. Врятувало його те, що це був одноразовий переказ.

Скільком людям система все ж допомогла вижити?

Є списки отриманого у грошовому еквіваленті. Чернігівська обласна контора була однією з найбідніших. Вона зібрала десь 880 кг золота. За мішок борошна треба було дати 11 г золота. Якщо перевести все на нього, то виходить близько 80 тис. мішків. Якщо розтягнути на кілька років, то ця кількість незначна.

Чи є згадки про Торгсин у свідченнях очевидців Голодомору?

Люди тужать за коштовностями. Вони все життя заробляли на них, зберігали, хотіли передати дітям. Або це була єдина річ, яка залишилась від батьків чи дідусів. Могли здати Георгіївський хрест, який вважався символом великої доблесті. Люди отримували психологічну травму, у них забирали пам'ять. Речі часом розламували на очах.

Повернути свої речі із Торгсину можна було?

Ні. Їх як брухт складали до ящиків, які відразу відправляли на переплавку.

Яке ставлення було у іноземців до Торгсинів? Чи розуміли вони долю людей, які здавали свої речі?

Іноземці були різні. Вони мали валюту, яку радянська влада хотіла отримати. Для них у портах існувала валютна проституція. Один з іноземців згадує, що в крамниці продавали антирелігійні плакати. Американці їх купували, як підтвердження про існування боротьби з релігією в СРСР. Хтось усвідомлював, що у місцевих є із цим проблеми. А інші сприймали як звичайні крамниці. Більшість не виїжджали за межі міст і не бачили реального життя місцевих.